I’ve played Jade Empire just once – in 2007 when it got ported to PC as Special Edition. And while I remembered liking the story, that was all I could recall about it. I’ve considered revisiting the title for quite some time, but was never in the mood up until recently. Now that I’ve replayed it, I’m not surprised I didn’t remember the gameplay – it’s not good.
Tag: action RPG
Гидке каченя: Jade Empire: Special Edition
Jade Empire я до цього пройшов лише раз – в 2007, коли Special Edition порт вийшов на ПК. І все що я про неї пам’ятав з тих пір, це те що історія мені сподобалась. Не раз я задумувався пограти в неї знову, але настрою якось не було. Та нещодавно я вирішив, що час настав і тепер я розумію, чому я нічого не пам’ятав про ґеймплей.
Revisiting Torchlight II
While the original Torchlight came out during the time when “Diablo-clone” action RPGs were almost entirely absent from the market, Torchlight II arrived in 2012, and things looked quite different. Among many announced and awaited titles we had two huge releases. Diablo III came out earlier the same year and despite receiving a lot of criticism, it was Diablo and that title still meant something. And in a related genre, Borderlands 2 got released just a couple of days before Torchlight II and despite being more of the FPS, the whole “looter shooter” concept the first title helped popularize had an clear overlap in audience. None the less, the game wasn’t lost and forgotten and got a lot of well deserved praise. Including from me at the time, so I was curious if my opinion would be any different over 10 years later.
Повертаючись в Torchlight II
Тоді як перша частина Torchlight вийшла в період, коли “Diablo-подібних” action RPG майже не виходило, Torchlight II вийшла в 2012-ому, коли ринок виглядав інакше. Було декілька вже анонсованих і очікуваних ігор в цьому стилі і також два нових дуже великих релізи. Diablo III вийшла того ж року і хоча у неї було багато критиків, бренд не загубив своєї важливості. Тоді як Borderlands 2, хоча гра і не повністю того ж жанру, вийшла за декілька днів до Torchlight II і аудиторія “лутер шутерів”, яку набрала перша Borderlands, трохи співпадала з аудиторією Diablo-клонів. Та на щастя, Torchlight II не був забутим і гра отримала багато позитивних відгуків, на які вона заслуговувала. Я теж писав тоді про гру позитивно, тому подивитись на проект через 10 років було дуже цікаво.
Revisiting Torchlight
Action RPGs are popular again and have been for the past decade. But there was an odd period of time when seemingly no one wanted to release a classic “Diablo-clone” title, and during those strange times Torchlight appeared out of nowhere to save the fans of the genre from the lull. Revisiting it today is a bit odd, but after replaying Diablo 1 and 2 (and refreshing my memory on 3, on which I really have nothing more to say), I felt like I had to.
Повертаючись в Torchlight
За останні років 10 action RPG стали знову популярні. Але колись був дивний період часу, коли, здавалось, ніхто не хотів робити класичні “Diablo клон” ігри і посеред тих часів вийшов Torchlight, який порадував всіх фанатів жанру. Грати в цей проект сьогодні трохи дивно, але після повторного проходження Diablo 1 та 2 (і після того, як я освіжив свої спогади про 3, про який мені нічого нового додати не було), мені дуже хотілось спробувати.
O tempora: Diablo II: Resurrected
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Okay, confession time. People love Diablo II. For many it has been THE Diablo game to play and it has been extremely influential, canonizing a lot of concepts that are still in use today. But I never liked it much. In fact, I’m not sure I’ve finished Lord of Destruction before – the expansion pack for the game, though I definitely remember finishing the Act IV. But I did respect the game and, given how much praise this title has always received, always planned to revisit it. Now that a genuinely fantastic remaster Diablo II: Resurrected is available and I’ve finished replaying the original Diablo with its expansion, I went in and played the sequel too. And finally enjoyed it.
О часи: Diablo II: Resurrected
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Більшість людей обожнюють Diablo II. Для них це головна гра серії і саме вона започаткувала багато ідей, які все ще використовуються в жанрі і навіть за його межами. Але мені вона ніколи сильно не подобалась. Я навіть не певен, що я колись проходив доповнення Lord of Destructionдо кінця – точно пам’ятаю лише що пройшов Акт IV і почав грати в доповнення. Але я все одно цю гру поважав і завжди планував пограти знову. З виходом неймовірно прикольного ремастеру Diablo II: Resurrected (і після проходження першої гри з її доповненням) я вирішив що прийшов час це зробити. І гра мені нарешті сподобалась.
O tempora: Diablo (+Hellfire)
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Can you believe that it’s been more than 26 years since the release of Diablo? So weird to think about it. I mean, it wasn’t the first real-time RPG or the first game to be an action RPG. But it became what defined action RPG for the western market, a mix of ideas from roguelikes, lots of loot and simple but engaging dungeon crawling, solo or in multiplayer. And while I understand why people always love the second game the most – to me, the original game has always meant more.
That said – I actually only finished it once before. And I’m pretty sure it was on the PlayStation port too. I’ve never played the often forgotten Hellfire expansion either, so I’ve been meaning to replay the game for quite a while now.
О часи: Diablo (+Hellfire)
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Не знаю як вам, а мені складно повірити що Diablo вийшов більше 26 років тому. Якось навіть дивно про це думати. Гра не була першим прикладом RPG з боєм в реальному часі, чи першою action RPG, але саме вона задала стандарт для “західного” action RPG, як суміш ідей roguelike, великої кількості луту і захоплюючого дослідження підземель, як самому так і в мережевій грі. І хоча для багатьох людей друга частина найулюбленіша, мені перша частина завжди була миліша.
При тому, що я повністю пройшов гру до цього лише один раз. Причому, мені здається що навіть не ПК, а PlayStation версію. Ну а в доповнення Hellfire я взагалі ніколи раніше не грав, тому плани нарешті пограти в цю класику знову в мене були давно.